Невірші, Штігер і ваніль

Усі хвалять Романа Штігера за щирість і ніжність, що так і линуть з його рядків. Він стабільно ділиться з дівчатками (попередньо мною було проаналізовано контингент спільноти «невірші» у ВК, і аудиторія автора, як не дивно, виявилась переважно жіночою) власною творчістю. Він видає збірку і дівчатка її розкуповують. Дівчатка люблять, коли симпатичні хлопчики пишуть про кохання.
Межа між літературою і сублімацією у літературу дуже тонка: злегка переступивши її, можна додати твору пікантності, але тут головне не переборщити. Чи балансує Штігер на цій межі? Важко сказати. «Невірші» – це потік свідомості, який вливається у шаблон верлібру. Після прочитання збірки виникає відчуття, що кожен наступний вірш – це продовження попереднього. І це, на жаль, не стільки гармонічність чи тематична цілісність збірки, скільки авторська одноманітність.
Дійсно, у Штігера є власний стиль, його можна вирізнити серед інших молодих українських поетів, бо така творчість для чоловіків не є характерною. Тут варто прокреслити ще одну межу – між інтимністю і відвертою ваніллю. І не треба робити вигляд, що останнє – не про Романа. "Невірші" Штігера –  ванільна книга, бо така панує тенденція. Нічого нового у образність він не вносить, все ми вже десь зустрічали і зустрічали так часто, що воно встигло стати банальним. 
Можливо, – і то буде дуже по Фройду, – Штігер вже у назві попереджає, що віршів не буде. Але дівчаткам подобається.